Рассветное (из Ники Неви)

Выходя на тропу любви,
ты, от темени до пяты,
чертишь пальцами руны и
отмечаешь миров пути. 

Поцелуи, ложась тавром,
прожигают моё плечо...
Но поставивши на «зеро»,
я как мантру шепчу: «Еще...»

Взглядом ищешь в моих глазах
блеск свечей или чувства след,
но вплетают печать и страх
паутину в их лунный свет.

На рассвете взойдет заря,
отпылает ночной огонь —
ты прошепчешь: «моя... Моя!»
Я ж подумаю: «Нет... его...»

...світанкове...

Прокладаєш кохання шлях
Ти від скроні і до п«яти,
Ніжно пальчиком креслиш знак,
Що відкриє нові світи.
Поцілунки, немов тавро,
Обпікають моє плече...
Та поставивши на «зеро»,
Наче мантру, шепочу: «Ще...»
Ти шукаєш в моїх очах
Почуття або тінь свічок,
Павутиння пряде печаль,
Ніби місячний павучок.
Світанкова зійде зоря,
Згасне ночі палкий вогонь —
Прошепочеш: «Моя... Моя!»
Я ж подумаю: «Ні... його...»

©Ника Неви